Hot on line :: Статті


Доступ до огляду для осіб, що звертаються для встановлення інвалідності

Медико-соціальні експертні комісії проводять огляд (повторний огляд) осіб, що звертаються для встановлення інвалідності, за місцем їх проживання або лікування, у тому числі за місцем тимчасового проживання у закладах соціального захисту для бездомних громадян та центрах соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, за направленням відповідного лікувально-профілактичного закладу охорони здоров'я після пред'явлення паспорта чи іншого документа, що засвідчує особу.

У разі коли особа, що звертається для встановлення інвалідності, не може з'явитися до комісії за станом здоров'я згідно з висновком лікарсько-консультативної комісії лікувально-профілактичного закладу, огляд проводиться вдома, у тому числі за місцем проживання у стаціонарних установах для інвалідів та людей похилого віку, установах тимчасового проживання у закладах соціального захисту для бездомних громадян та центрах соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, або в стаціонарі, де вона перебуває на лікуванні. В окремих випадках, зокрема, коли особа, що звертається для встановлення інвалідності, проживає у віддаленій, важкодоступній місцевості, члени комісії можуть приймати рішення за її згодою заочно на підставі поданих документів.

Варто зазначити, що на практиці нерідко виникають проблеми із застосуванням вищезазначеного положення. Зокрема, першою проблемою є відсутність фінансування з боку держави на проведення виїзних оглядів, а саме не виділяються кошти на пальне для автомобільного транспорту, відсутність такого транспорту загалом тощо.

Другою проблемою є, очевидно, небажання самих комісій (їх окремих представників) здійснювати виїзди за межі лікарень. Натомість громадяни, які нерідко страждають на захворювання, що фактично унеможливлюють можливість прибуття в лікарню для огляду, не можуть самотужки або навіть із сторонньою допомогою добратися до лікарів на огляд. Іншою проблемою є відсутність належного доступу для інвалідів (інвалідів-візочників, інвалідів з іншими фізичними вадами) до приміщень, в яких діють медико-соціальні експертні комісії. Зокрема, зазвичай вони знаходяться на другому-третьому поверсі лікарень (інших медичних закладів), в яких немає ліфтів або є ліфт, в який інвалідський візок не поміститься, а круті сходи є зовсім не пристосовані для підняття по них інвалідів.

Зрештою, як добратися до кабінету МСЕК в приміщенні лікарні стає ще більшою проблемою, ніж добратися до самої лікарні по місту чи з іншого населеного пункту. Крім того, зазвичай в лікарнях відсутній спеціальний персонал, який би допомагав інвалідам добратися до відповідного кабінету. Варто згадати і про всі пороги, двері та інші місця входу в лікарні, які є зовсім не пристосованими для доступу інвалідів до лікарень.

Навіть кілька років тому в одній з областей центральної України медико-соціальній експертній комісії довелося здійснювати огляд пацієнта-візочника на сходах (між другим та третім поверхами лікарні), бо в ліфт візок не поміщався, а по сходах, які були досить незручними для транспортування, було складно підняти візок з пацієнтом. 

На перший погляд, лікарня ні при чому, оскільки ці лікарські заклади діють впродовж десятків років і ніколи цю проблему ніхто не піднімав. По-друге, держава не фінансує лікарні належним чином (мова йде про медикаменти, обладнання, врешті-решт, заробітна плата лікарів тощо), то звідки візьмуться гроші на покращення доступу інвалідів до цих закладів.

Тому в першу чергу слід подякувати бездіяльності держави, яка або не зацікавлена в покращенні такого доступу, або не вважає це пріоритетом у свої діяльності. Проте закордоном про це навіть не йде мова, жодних проблем в жодній установі щодо доступу інвалідів до них (магазини, метро, лікарні тощо) немає.

Держава створила такі умови для інвалідів, за яких вони себе практично не відчувають особами з обмеженими можливостями, оскільки ці можливості (в транспорті, в будівлях різного роду тощо) є такими ж, як і для пересічних громадян, а бодай згадка про особу, що вона є інвалідом, вважається дискримінацією і може потягнути за собою звернення до суду з вимогою відшкодувати моральну шкоду, заподіяну такою поведінкою. В Україні все навпаки – жодних умов для інвалідів, жодних збоку держави, щоб хоча би щось зміни в плані доступності.

Що робити? Подавати позови до суду до конкретних установ з вимогами про забезпечення доступності з посилання на норми міжнародного та національного законодавства про основи соціальної захищеності інвалідів. Проте навіть представники численних установ, до яких звернуться з позовами інваліди, можуть знайти безліч заперечень в суді з посиланням на чинні будівельні норми (яких, до речі, навіть немає у відкритому доступі), які унеможливлюють проведення реконструкцій, перепланувань будівель тощо з урахуванням потреб інвалідів.

Або навіть за наявності рішення суду на користь суду інваліда знайдуть безліч причин його не виконувати (через відсутність бюджетного фінансування, через невміння, через звичайне небажання тощо).

Показовим в цьому плані є кілька рішень судів. Зокрема, рішенням Новозаводського районного суду м.Чернігова було задоволено позов, яким було зобов’язано банківську установу забезпечити доступ інвалідів до банкоматів (для отримання пенсії), які знаходилися у незручних місцях з незручним доступом для інвалідів. А саме інвалід звернувся до суду з позовною заявою до Відкритого акціонерного товариства «Райффайзенбанк Аваль» про відшкодування моральної шкоди та зобов'язання вчинити дії. Свої вимоги мотивували тим, що він є інвалідом І групи загального захворювання, на інвалідному візку, отримує пенсію по інвалідності та заробітну плату через банкомати «Райфайзенбанку Аваль». Щоб отримати грошові кошти звертається за допомогою до перехожих людей, щоб допомогли йому дістатися банкомату, так як банкомати не мають спеціального доступу (пандусів). Неодноразові звернення позивача до директора „Райфайзенбанку Аваль" та керівників філій в м. Чернігові не принесли ніякого зрушення в цьому питанні. Таким чином, інваліду було задано моральної шкоди, яка полягає в постійних емоційних страждання, загостренню хронічних захворювань, приниження честі та гідності, пов'язані із неможливістю самостійно отримувати грошові кошти через банкомати в місті Чернігові. Звертаючись до суду позивач просить зобов'язати Відкрите акціонерне товариство «Райффайзенбанк Аваль» створити умови для безперешкодного доступу інвалідів до банкоматів та приміщень ВАТ «Райффайзенбанк Аваль» у м. Чернігові, та банкоматів, які розташовані у приміщеннях, належних ВАТ «Райффайзенбанк Аваль» на праві власності у м. Чернігові, відповідно до Державних будівельних норм України, стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду в сумі 5000 грн. та судові витрати. Суд задовольнив цей позов в повному обсязі. Проте апеляційна інстанція це рішення суду скасувала керуючись тим, що не всі банкомати знаходять в приміщеннях, що належать на праві власності банку, крім того, цей інвалід неодноразово отримував пенсію через банкомат, який знаходиться доволі далеко від місця проживання інваліда і саме цей банкомат є необлаштованим для інвалідів, що свідчить про відсутність проблеми з доступом до цього банкомату збоку інваліда. , справа № 2-2797/08, справа № 22ц-201/2009).

Отже, замість виконання рішення суду банківська установа подала апеляцію і виграла справу, знайшовши відповідні «лазейки» в чинному законодавстві України, і інваліди знову залишилися ні з чим (ознайомитися з рішеннями судів можна в єдиному державному реєстрі судових рішень www.reyestr.court.gov.ua).

В іншій справі, яка була пред’явлена до органів внутрішніх справ, що не забезпечили можливість явки особи в райвідділ (особа на інвалідському візку не змогла потрапити до райвідділу). Зокрема, в грудні 2005 року позивач звернувся в суд з позовом до Новогродівського МВ УМВС України в Донецькій області про доступ до об'єктів соціальної інфраструктури, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, посилаючись на те, що у зв'язку з порушенням відносно нього кримінальної справи йому пришлося відвідувати приміщення відповідача. Але доступ до даного об'єкта, йому як інваліду, відсутній в зв'язку з вузьким входом в приміщення, наявності порога та бетоніту, бордюру до тротуару. При останньому відвідуванні приміщення відповідача прийшла в непридатність його інвалідна малогабаритна коляска КМ. Незаконністю порушення кримінальної справи, порушенням ведення слідства, відсутністю доступу до міліції йому завдано матеріальну шкоду, у вигляді вартості коляски, вартості бензину за чотири поїздки до відповідача та 3-х конвертів рекомендованих листів та моральну шкоду. Просив визнати неправомірною бездіяльність відповідача в обладнанні доступу інваліду-колясочнику до приміщення міліції та паспортної служби, зобов'язати відповідача обладнати доступ до цих приміщень. Проте суд, керуючись ч. 3 ст. 27 Закону України «Про основи соціальної захищеності   інвалідів в Україні», де зазначено, що фінансування заходів по створенню умов для безперешкодного доступу інвалідів до жилих і інших будівель, здійснюється за рахунок коштів місцевого бюджету,   а також підприємств, установ   і   організацій,   які не мають   можливості пристосувати свої об'єкти для інвалідів, а також тим, що відповідач є озброєним режимним підрозділом державної влади, і питання доступу інвалідів врегульовано обладнанням переносного пандуса та іншим способом при зверненні інваліда до чергового міськвідділу міліції, відмовив в задоволенні позову (справа № 22-1365- а/2006 рік, єдиний державний реєстр судових рішень www.reyestr.court.gov.ua).

Таким чином, держава в особі органів внутрішніх справ не створила жодних умов для інваліда, якого безпідставно обвинувачували (навіть якщо б були підстави, це не має жодного значення) у вчиненні злочину, щодо можливості потрапити до райвідділу та скористатися своїми правами, наданими йому Кримінально-процесуальним кодексом України. При цьому суд не заступився за інваліда. Така от в нас правова держава, а про доступність інвалідів до органів влади, банків, медичних установ годі й говорити.

В разі подання відповідних позовів до МСЕКів, до лікарських установ, в яких діють МСЕКи, ситуація не зміниться – справи тягнутимуться роками, рішення суду передбачити складно, і ще складніше вести мову про виконання рішення суду (звичайно, лише в разі позитивного вирішення справи).

При цьому формально-юридичний підхід, яким керувався суд (очевидно, ще буде керуватися не в одній справі), є по суті правильним з точки зору законознавства, проте є цілком неправомірним з точки зору прав людини і дії принципу верховенства права, який передбачено в Конституції України.

Крім того, вже також слід застосовувати і положення міжнародно-правових актів, зокрема відповідно до ст.9 Конвенції про права інвалідів щоб надати інвалідам можливість вести незалежний спосіб життя   й   усебічно   брати   участь   у   всіх аспектах життя, держави-учасниці вживають належних заходів   для   забезпечення інвалідам доступу нарівні з іншими до фізичного оточення, до транспорту,     до     інформації     та     зв'язку,      зокрема інформаційно-комунікаційних технологій і систем, а також до інших об'єктів і послуг, відкритих або таких, що надаються населенню, як у міських, так і в сільських районах. Ці заходи, які включають виявлення й усунення перепон і бар'єрів,   що   перешкоджають доступності, повинні поширюватися, зокрема: a) на будинки, дороги, транспорт й інші внутрішні та зовнішні об'єкти, зокрема школи, житлові будинки, медичні установи та робочі місця; b) на інформаційні, комунікаційні та інші служби, зокрема електронні служби та екстрені служби.

Але можна, для прикладу, обдумати і перенести кімнати, де засідає МСЕК на перші поверхи будівель. Проте зазвичай МСЕКи є залежними від лікарень (поліклінік), в яких лише орендують приміщення для своєї діяльності. З невідомих причин ні управління охорони здоров’я, ні самі лікарні (поліклініки) навіть не намагаються вирішувати ці питання з користю для інвалідів – діє МСЕК, а це вже добре. Але ніхто не звертає уваги, в яких умовах діє МСЕК і чи може інвалід бодай потрапити на огляд до медико-соціальної експертної комісії.

Доступність МСЕКів (як зрештою і будь-яких інших лікарських установ) для інвалідів залишається значною проблемою. Проте цю проблему слід вирішувати комплексно на рівні держави, спланувавши покращення доступності для інвалідів в усіх сферах життєдіяльності. Непогано було б, якщо почали з медичних установ.

А поки що віз і далі там...

Леонід Тарасенко, Центр громадської адвокатури


 

 

 

 

 


  Версія для друку

  Лінк на e-mail