Право власності – це одне з основних прав людини. В усіх демократичних країнах світу право власності є першим правом, яке захищається державою після природних прав людини (право на життя, на охорону здоров’я тощо).

Натомість Україна  успадкувала ставлення людей до права власності з часів радянського союзу, коли право власності було взагалі відсутнє, оскільки все майно належало державі, а громадяни не могли набувати право власності на нерухомість, лише на один автомобіль і речі домашнього вжитку і лише наприкінці існування СРСР з’явилося право на набуття одного житлового будинку у власність.

Відбувається поступове усвідомлення вартості різних видів майна, у зв’язку з чим виникають різні маніпуляції з цим майном, наприклад, об’єкт права комунальної власності продається за мінімальною оцінкою БТІ, хоча реальна ринкова вартість майна є в кілька десятків разів більшою, привласнюється майно територіальних громад.

Увага правозахисних організацій до проблем реалізації та захисту прав власності на сьогодні не є достатньою, адже більшість спорів сьогодні розглядаються у площині «влада-громадянин», а не цивільних відносин. Однак правові умови та механізми захисту права власності визначаються державою, і на сьогодні вони не є сприятливими.

Загалом проблеми виникають щодо всіх форм (видів) власності – приватної, комунальної, державної.

Зокрема, порушення права комунальної власності неодноразово ставало приводом для громади села порушити питання про проведення  місцевого референдуму щодо заборони сільській ради вчиняти певні дії щодо розпорядженням майном громади, оскільки на даний час відсутні ефективні механізми контролю громади за використанням комунального майна. Яскравим прикладом таких порушень стали, наприклад, дії сільської ради та сільського голови (Пустомитівський район Львівської області) у 2007 році, що спричинили винесення на місцевий референдум питання про заборону сільській раді та сільському голові прийняття рішень з земельних питань до розроблення генерального плану населеного пункту. Власником комунального майна є громада населеного пункту, а не органи влади (місцева рада чи відповідний голова), водночас громада як первинний носій влади, як власник цього майна фактично немає жодного впливу на здійснення права власності обраною нею радою та головою, що зумовлюють прийняття численних рішень по земельних питаннях, що не відповідають інтересам громади.

Варто звернути увагу на те, що відсутність генерального плану населеного пункту значною мірою порушує право власності громади на землю, оскільки можна практично безконтрольно розпоряджатися земельними ділянками. Такі генплани повинні бути в кожному населеному пункті і тільки на основі їх може здійснюватися відчуження земель. На практиці виникає багато суперечливих моментів щодо того, що посеред села можуть бути землі, які селу не належать, а якими розпоряджається районна рада.  Проблемою є відсутність реєстру комунального майна у багатьох населених пунктах, що зумовлює непрозорість прийняття рішень, зумовлює неефективне управління комунальним майном, і відсутність повноважень власника – членів територіальної громади впливати або хоча б спостерігати за розпорядженням майна, яке належить громаді.

Така ж ситуація виникла і в одному з сіл Жовківського району Львівщини, де територіальна громада захищає право власності у судах, оскільки сільський голова прийняв рішення про будівництво додаткової залізничної колії та розбудову залізничної станції для прийому небезпечних промислових вантажів (прийнято рішення про виділення землі села на такі потреби), а також рішення про забір питної води для потреб шахти з сусіднього сула без врахування думки та інтересів громади щодо забезпечення природними ресурсами. У зв’язку з цим може відбутися погіршення екологічної ситуації в селі, а також знецінення вартості належних громадянам земельних ділянок (відсутність питної води, постійні викиди в атмосферу шкідливих речовин від поїздів, що будуть базуватися в селі). Знову ж таки, громада намагається захистити своє право власності на землю, своє право на безпечне для життя і здоров’я довкілля у суді, оскільки місцеві органи влади (сільський голова) не бажають враховувати думку громади повною мірою.

В одному з сіл Перемишлянського району Львівської області на початку 2010р. виник конфлікт інтересів, який стосувався питання розпорядження землями лісового фонду, крім того постало питання про те, що лісогосподарське підприємство отримало дозвіл на виготовлення документації на постійне користування цими землями. Водночас в документації вказувалося, що це не лісовий фонд, а ділянка з лісовими насадженнями, тому фактично ця ділянка після отримання документів могла використовуватись як звичайна земельна ділянка, а не землі лісового фонду. Громада фактично була введена в оману щодо розуміння поняття «постійне користування», яке за змістом є правом власності, а не орендою, тому такий користувач може використовувати ділянку безстроково.

Крім того, виникають ситуації, коли сільські ради приймають рішення про надання в довгострокову оренду стороннім приватним особам земель, наприклад лісового фонду, а ці особи фактично змінюють цільове призначення цієї землі, прикриваючись довгостроковим договором оренди або правом постійного користування, забороняючи доступ мешканців цих сіл до лісів (інших земель), вирубуючи цілі лісові масиви, будуючи там котеджі. Після продажу цих будівель вдруге, втретє може виникнути проблема добросовісного набувача, в якого досить складно забрати належне йому майно, бо він законно його придбав.

Варто відзначити також надзвичайно поширені випадки порушення права приватної власності, яке в принципі повинно бути «священною коровою», на яку всім іншим (іншим громадянам. державі) – «зась». Проте громадяни ще не повною мірою усвідомили, що означає бути власником, і що їхнє право власності – непорушне, тобто ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Крім того, порушення права приватної власності часто зумовлено незаконною діяльністю великих і малих підприємств, які своєю діяльністю роблять неможливим проживання, користування своїм майном через значні викиди, через недотримання санітарно-захисної зони тощо.  Громадянам часто доводиться звертатися до суду з вимогами про усунення перешкод в користуванні майном.  Доволі часто має місце незаконне захоплення чужої власності, укладення шахрайських договорів щодо заволодіння цим майном. Зокрема, таким прикладом може бути продаж квартири особою, яка має малолітніх дітей, які не є власниками цієї квартири. Після такого продажу органи опіки та піклування чи прокуратура звертається до суду з вимогою про визнання недійсним такого договору як такого, що суперечить інтересам дітей. І сторони повертаються в попередній стан, але покупцеві повертається сума, зазначена в договорі, яка зазвичай є набагато меншою, ніж та яка оплачувалася реально.

На фоні цього всього слід врахувати, що ефективність захисту будь–якого права в Україні є низькою, сьогодні практично не працює система охорони та захисту будь-якого права, в тому числі права власності. Недотримання строків розгляду справи значною мірою перевищує розумні строки розгляду справи, що значною мірою впливає на ефективність та актуальність захисту.

В жодній справі,  що стосується захисту права власності, не дотримуються строки розгляду, більше того, ці строки були перевищені на стільки, що інколи втрачалася актуальність цього захисту.  Також звертають на себе увагу процесуальні порушення, що вчиняються судом щодо незабезпечення позову, зокрема, у справах, що стосуються захисту права власності нерідко позивач просить заборонити відповідачеві чи третім особам вчиняти певні дії щодо його майна, наприклад, будувати будинок (іншу нерухомість)  на спірній ділянці, вирубувати дерева, зносити огородження тощо. Проте такі заяви в супереч процесуальному закону залишаються судом без реагування, що спричиняє порушення права власності і неможливість його подальшого захисту навіть у разі позитивного рішення для особи.

Крім того, на  ефективність судового захисту значною мірою впливають і внутрішні судові суперечки щодо розмежування компетенції по розгляду справ, часто такими стають майново-грошові справи, пов’язані з правом власності. Яскравим прикладом є кількоразова зміна тлумачення юрисдикції щодо розгляду земельних спорів між громадянами та органами влади. Наприклад, в результаті такого частого тлумачення громадяни змушені вже вчетверте переподавати заяву до суду (спочатку було подано позов згідно вимог цивільного судочинства, його повернули роз’яснивши, що слід звертатися згідно вимог, встановлених кодексом адміністративного судочинства України. Після початку розгляду по КАСу України справа знову ж таки була закрита, бо справу слід слухати по ЦПК України, а зараз після рішення Конституційного Суду України, яке поставило крапку в цьому протистоянні, слід вже вчетверте звертатися до суду знову ж таки згідно вимог, встановлених кодексом адміністративного судочинства України).

Дещо інша ситуація мала місце із підвідомчістю справ по соціальних виплатах, які необґрунтовано перенесли із адмінпровадження до цивільного судочинства, що знову ж таки Конституційний Суд України визнав неконституційним.

Органи прокуратури в Україні прагнуть, щоб в них залишилося повноваження загального нагляду, проте вони часто не реагують на порушення права власності, зокрема коли заяви поступають від незахищених верств населення. Виконавча служба може (що часто робиться на практиці) закрити виконавче провадження у немайнових та майнових спорах (захист права власності, усунення перешкод в користуванні майном), якщо вона не може виконати рішення суду, попередньо оштрафувавши боржника, а права власності так і не буде захищене, всупереч рішенню суду, яке є ухвалене на користь заявника, що є ще одним свідченням неповаги до судової гілки влади загалом. Наприклад, в одній справі суд зобов’язав сусідку не чинити перешкод в проведенні ремонту каналізаційної мережі, через що затоплювалася квартири інших мешканців і цим порушувалося їх право власності, унеможливлювалося користування цим майном, водночас державна виконавча служба не може виконати це рішення суду.

Загалом проблем у здійсненні права власності є більше, ніж досить, проте держава не зовсім сприяє утвердженню непорушності права власності, а переважно – навпаки: органи влади не завжди діють ефективно щодо реагування на різного роду порушення цього права, а громадяни часто не борються до кінця за свої права, що не зумовлює позитивних змін у щодо права власності.

Тетяна Яцків,

Центр громадської адвокатури[/vc_column_text][/vc_column][/vc_row]